Я родом з Миколаєва. Ультрамарафонець, бронзовий призер Чемпіонату України з 48-годинного бігу з результатом 282 км, персональний тренер, куратор бігового клубу Run-2-goal в Миколаєві, засновник бігового клубу Vegan Run, керівник благодійного фонду «Їжа життя» в Миколаєві.

Багато хто з моїх знайомих не може виїхати з міста, бо воно огороджене, багато поліції, працівників МНС… Надіюся, що все таки все буде добре. І в мене таки залишиться дім… Але це вже таке…

Щодо людей, з якими я спілкувався на подільській точці роздачі, були приїжджі з Харкова, Маріуполя та інших міст. В черзі люди викрикували ще інші міста України, але вдалося з біженцями саме з цих міст поспілкуватися.

Історії людей дуже схожі між собою, бо там бомбили міста дуже жорстко і сильно. У Маріуполі взагалі люди довгий час сиділи в підвалах без води та їжі… Розказували, як вони важко шукали-добували воду… Важко це передати словами, і їхні оповіді вражають.

Уявіть собі, багато біженців живуть на вулиці! У підвалах, парках, в палатках, під мостом. Поговориш з ними і бачиш, що цілком нормальні люди.

Можу вам розказати власну історію, адже вона мені найближча. Я також переселенець. Але слава Богу, що живу не на вулиці, а в квартирі мого брата. Без плати за оренду і я дуже вдячний йому за це. До речі ціни за оренду квартир нині в країні просто захмарні. В країні війна, а орендарі вирішили на цьому заробляти гроші… Доводиться стикатися зараз з багатьма негативними речами на жаль.

Перед війною багато хто поїхав з Миколаєва. Я залишився і допомагав у храмі щодня близько двох місяців. І для мене це швидше милість була, бо таке служіння ще треба заслужити.

Коли почалися перші обстріли 24 лютого, я вирішив залишитися в храмі. По-перше, щоб допомагати, а по-друге, мій дім знаходиться на межі міста, неподалік військових частин.

Зрозуміло, що люди перестали ходити в храм через постійні обстріли, ховалися по підвалах. Багато покидали місто.

На другий день я захотів відкрити «Їжу життя» при храмі. Зателефонував старшим і отримав від них дозвіл. Нас було двоє чоловіків, ми зварили 50 л кірчі з тих продуктів, що були в храмі і роздали людям.

Наступного дня вже 100 л роздали. На третій день до нас приєдналося двоє жінок, Оксана і Віра, і ми почали ще більше готувати їжі. Щодня по 16 годин ми варили їсти і так 40 днів. Під час обстрілів і повітряних тривог.

Потім до нас почали приходити волонтери, мої друзі на допомогу. Проєкт так розвивався, що у нас були повні склади продуктів. Нам допомагали і бізнесмени і керівники міста, далі почали привозити продукти з Румунії, Польщі, багато пожертв надходило з-за кордону.

Годували і військових, і тероборону. Продукти зі всього міста ми носили руками (мішки круп, овочів тощо), бо навіть таксі у місті не ходили. І це під обстрілами…

Оскільки я людина медійна, я запросив знайомих з телебачення зняти про нас ролик, що нам потрібна машина. І на наступний день нам зателефонував чоловік, який вирішив допомагати возити продукти на своїй машині. І ми почали виїжджати в центр міста і 300-400 порцій в день роздавали обіди. Ще волонтери на велосипедах по домівках розвозили людям їжу.

Після 40 дня бомбардування посилилися і мені подзвонили і попросили вивезти з Миколаєва старших жінок. Ми сіли в таксі і поїхали в Одесу на наступний день. Речей майже не брали з собою. Від початку війни я так і не поїхав додому, але знаю, що будинок цілий. Сподіваюся, що вистоїть.

Після Одеси ми переїхали в Ізмаїл, де були близько місяця і теж роздавали обіди при ізмаїльській «Їжі життя». А потім в Київ, де вже 4 місяці живемо і теж роздаємо гарячі обіди.